Poems by Elizabeth Esguerra Castillo / Translated into Ukrainian Language by Professor Serhij Dziuba

 
Елізабет Есгуерра Кастільо
(Elizabeth Esguerra Castillo, Філіппіни)
 
«Щасливим зовсім не треба маскуватися»
 
Відома поетеса, прозаїк та художниця з Філіппін, яка отримала багато зарубіжних нагород. Автор книжок «Пори емоцій» (Англія) та «Внутрішні роздуми музи» (США), котрі викликали значний резонанс у Філіппінах і за кордоном, а також співавтор понад ста міжнародних антологій. Її твори вже перекладено 16 мовами. Пані Елізабет – доктор літератури, почесний доктор з латиноамериканської літератури. Лауреат премії імені Мігеля Сервантеса. Переклала філіппінською мовою вірші народних поетів України Тетяни та Сергія Дзюби. Нагороджена Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України за власний творчий доробок та популяризацію української літератури на Філіппінах.
 
 
Сміливість правди
 
Чи потрібно приховувати своє справжнє «я»,
Висловлювати претензії або маскуватися?
Чи треба брехати, щоб вас помітили інші?
Погляньте в дзеркало і запитайте себе: чому?..
Невже світ зробив із вас раба, який змирився
З утратою свободи та національної ідентичності?!
 
Насправді, ті, хто щодня одягає такі маски,
Не знають справжньої любові та чарівного щастя;
Лише женуться за якимось примарним багатством,
Жадібно метушаться, переймаються другорядним;
Однак лише гірко існують – ниці, вбогі духом,
Безнадійно втрачені для себе та світу.
 
Їхні загублені душі вже навіть не страждають,
Не мріють звільнитися з пекельних ланцюгів
І взагалі не вірять у добро та справедливість…
Авжеж, клоунів посилають розважати натовп,
Проте хіба їх вимушені посмішки – щиросердні
Під товстим шаром того лицемірного гриму?
 
Смішний комік – у кінострічках, які ми дивимося,
Та в реальному житті його гнітить самотність;
Але, за сміхом та веселощами, ми не бачимо
Його справжнього «я» і прихованого страху…
Так, щасливим зовсім не треба маскуватися,
Адже вони живуть не для себе, а для людей!
 
Щасливі особистості – відкриті для всього світу,
А тому – справді, вільні та натхненні, як птахи,
Що линуть у високості та прославляють небеса.
Вони не плетуть інтриги, не проклинають нас,
А живуть, як чудове сонечко, що світить і гріє, –
Чесні, чуйні, людяні, зворушливі, дивовижні!
 
 
Тінь фантому
 
Крізь чорну ніч, у беззоряному і блідому місячному сяйві,
Він скрадається й нишкне, мов привид, – нікуди подітися…
Стомлено блукає вулицями, ховаючись від натовпу.
Його похмуре обличчя – геть замасковане,
Бо за цим лицем у шрамах – темне минуле,
Яке продовжує невпинно переслідувати його.
Він уже втратив надію порозумітися зі світом
Надто жорстоких, нерозумних і байдужих істот,
Які ще чомусь називають себе людьми;
В глибині душі у нього – ніжне та проникливе серце,
Однак він, загартований підступними ударами
Невблаганної долі, про це наразі просто забув.
 
У кожному з нас живе дивовижна тінь фантома!
Адже прагнемо не лише співчуття, вперто виборюємо
Власну нішу в цьому незатишному та суворому світі;
Хочемо, щоб нас обіймали, попри всі наші слабкості…
Чому світ не може просто залишити його в спокої,
Стерти клеймо вигнанця, відмінного від інших;
Надати йому життєвий простір, місце під сонцем,
Щоб міг вільно дихати, мирно та спокійно жити
Й натхненно працювати на благо суспільства,
Відчуваючи свою неповторність та цінність?!
Але, нічого не відбувається, тож наш привид
Лише зацьковано, самотньо озирається навкруги…
 
Придивіться – він і зараз тут, у темних провулках,
Змучений, нещасний, майже безтілесний, як тінь,
Фантом у людській подобі, який тиняється поруч.
Втім, звісно, легше всього вдавати, що його немає,
Бо навіщо він нам здався, той невдаха і безхатько,
Який вештається зі своїми невидимими кайданами?
Його ж навіть приблудні кошенята не бояться,
Бо він ділиться з ними останнім, просто не може інакше.
Ходить, наче навшпиньках, непомічений, чужий,
Провулками, порожніми для нього, ніби гігантські
Космічні чорні дірки, котрі поглинають енергію;
Неначе прибулець з іншої невідомої галактики…
На що він сподівається? На диво? На чиюсь поміч?
Чи нарешті настане день, який звільнить від лабет?
Чи молиться він Всевишньому, чи просить для себе
Бодай краплиночку щастя та дещицю доброти?!
Кожен із нас прагне, щоб нас сприймали довкола
Такими, якими ми насправді є, чи навіть кращими.
Тому ми вписуємося в безрозмірний натовп,
Мов у посудину будь-якої форми, неначе вода;
Пристосовуємося до незручного, гамірного світу,
Звично виправдовуємося перед ним і живемо собі;
Проростаємо мимоволі травою крізь асфальт
І залишаємося осторонь від незбагненних диваків.
 
Добре хоч, що ми – занадто сучасні та шляхетні,
Аби, як раніше, тисячоліттями, жбурляти в нього
Камінням…
 
© Елізабет Есгуерра Кастільо (Elizabeth Esguerra Castillo),
Філіппіни
 
© З філіппінської переклав Сергій Дзюба, Украї
 
 
“Courage to be True”
 
Do you have to hide your true self?
Make pretensions, be under disguise?
To be noticed by others, do you have to lie?
Look yourself in the mirror and ask yourself why?
Has the world made a slave out of you
That once you feel unappreciated,
You succumb to being blue?
 
In reality, those who don a mask,
Are the ones who don’t know authentic happiness
For out of the mundane things, their joy dwells.
Living each day in their own make-believe world,
Lost souls, restless hearts, crying for freedom
To break free from the chains that bind
And to have the courage to be true to mankind.
 
Clowns are sent to entertain the crowd,
But beneath the thick layers of hues
Can we say that their smiles are true?
The funny comedian in the movies that we see
In real life emerges a depressed soul once alone
For behind the laughter, behind the cheer,
We can’t see their real selves, can’t see the hidden fear.
 
True, happy people don’t have to mask their true selves,
For they don’t seek validation or appreciation from others,
Simply by being their own self, being honest to what they feel,
Open doors of love and acceptance for those who truly care.
 
Author/Poet Elizabeth Esguerra Castillo
Copyright @ 05-25-2020, Philippines
 
 
“The Phantom’s Shadow”
 
Through the dark night on a starless and pale moonlight,
He lurks from behind, nowhere to go to
Just wandering the streets, hiding from the crowd
His sullen face masked,
But beyond that scarred countenance is a dark past
That continues to haunt him down.
He may be aloof, be misunderstood by silly, shallow people
Deep down he has a gentle heart
Yet hardened by great blows he has yet to forget.
 
In each one of us is the phantom’s shadow
Longing for more than just empathy,
We struggle so much to find our niche in this judgmental world
To be embraced by all despite our frailties, shortcomings and flaws.
Why can’t the world just leave him alone,
And erase the stigma of him being different from the rest, an outcast?
Give him space to breathe, to live peacefully, have his share and prove his worth?
 
Through the dark alleys, there is where he hides,
Hoping his day would finally come and can break free from the chains
Like any one of us all he wishes for is to find true happiness
And all he’s asking from strangers is a little kindness,
Everyone of us long to be accepted for who we are
To fit in the crowd and not be left out
How do we bring forth peace in this world,
When all we do is throw stones at each other instead of living harmoniously?
 
Elizabeth E. Castillo © 2010
 
 
*Professor Serhij Dziuba is a People’s Poet of Ukraine and the President of the International Academy of Literature and Arts in Ukraine, a Journalist, multiple awarded Author of more than 110 books.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s